Слухати картини та бачити діалоги: Як інклюзія зрідка «заглядає в культуру» Харкова (ФОТО)

Фільм Олеся Саніна «Поводир» став першою стрічкою, прокат якої був адаптований для незрячих. І крок за кроком українська культуна гадузь стає дедалі доступнішою для людей із особливими фізичними потребами

Усе частіше можна почути, що будь-який публічний простір, починаючи з вулиць і закінчуючи театрами і музеями, має бути доступним абсолютно для всіх. Доступним для людей, котрі пересуваються на візку, людей, які мають проблеми з зором чи слухом, літніх людей, вимушених спиратися на ціпок, батьків з дитячими візочками і не тільки. Ідея створення інклюзивного простору з часом проникла і в культурну сферу. Що не дивно, адже мистецтво, як медицина, освіта чи міська інфраструктура, також має бути доступним для всіх.

Однією з перших «ластівок» культурної інклюзії став фільм Олеся Саніна «Поводир», присвячений непростій долі українського кобзарства за часів Голодомору та сталінських репресій. Під час прокату в кінотеатрах стрічка була адаптована для незрячих. Це був перший український фільм з тифлокоментарем. Завдяки спеціальній аудіодоріжці, яка включала в себе опис подій, героїв та пейзажів, відвідувачі могли «побачити» все, що відбувалося на екрані. Крім того, на ролі незрячих кобзарів підбиралися актори-аматори, які в реальному житті мали проблеми із зором.

У Харкові справа з доступністю міського простору залишає бажати кращого. Люди з особливими фізичними потребами скаржаться на відсутність пандусів, незручні вулиці та недоступність багатьох локацій. Разом з тим, певні кроки в задля виправленя ситуації таки робляться, зокрема і в сфері культури. Так, в жовтні минулого року Харківський художній музей презентував аудіогід, що надає можливість незрячим відвідувачам познайомитися з експозицією «Українське та російське мистецтво XVI – початку XX століть». За допомогою спеціального додатку на смартфоні вони могли послухати екскурсію та описи знаменитих картин, «переступивши» таким чином наявні перепони.

Не оминула ідея інклюзії й театральне мистецтво. У січні театр «Публіцист» презентував прем’єрну виставу «Та, що вмирає», створену за оповіданням сучасної української письменниці Маріанни Кіяновської. Відверта та емоційна, вона порушила проблему насильства над дітьми, самотності та психологічних травм, які залишаються на все життя. Причому сама вистава привертала увагу не тільки своєю соціальною проблематикою, а й інклюзивністю. Адже під час всього театрального дійства репліки акторів одразу ж перекладалися на жестову мову.

Режисер постановки Костянтин Васюков розповів, що ідея дотримання принципів інклюзивності виникла не випадково. «Якщо говорити про дорослих людей з інвалідністю, то вони, як герой нашої другої новели Петро, приречені на насильство ігноруванням, – зазначив він. – Вони часто виключені з суспільного життя, не мають можливості нормально пересуватися містом. І навіть позбавлені такої природної потреби людини, як мистецтво. Нас в театрі такий стан речей не влаштовує. Тому ми й вирішили запросити перекладача на жестову мову. Щоб він перекладав текст тим, хто цього потребує».

За словами режисера, рух в сторону інклюзвиності на цьому не завершиться: в театрі тепер мають намір розробити аудіосупровід вистави для людей, які мають проблеми із зором. Васюков підкреслив, що доступність як в театрах, так і в будь-яких інших публічних місцях вже давно має бути загальною нормою. Адже до цього дійшли у всьому світі, і Україна в цьому плані точно не має «пасти задніх». Тут можна зазначити, що восени минулого року запрацював перший в країні театр для людей з проблемами зору: львівський «Перший театр» презентував виставу «О восьмій вечора на Ковчезі», показ якої супроводжувалася аудіоскрипцією.

«Тільки в останні роки я чую, що якийсь рух відбувається і в нас, – зазначив Васюков. – Суспільство починає розуміти, що сприймати людей з інвалідністю як повноцінних членів громади, поважати їх потреби, як свої власні, не ігнорувати їх – все це дає відчуття здорового суспільства, відчуття самих себе як гідних небайдужих громадян, які готові боротися за рівні можливості всіх людей в незалежності від кольору шкіри, статі чи наявності інвалідності. Сучасний театр, як і будь-який вид мистецтва, має віддзеркалювати та посилювати актуальні тенденції у суспільстві, давати приклад прогресивного погляду на ту чи іншу проблему, виразно її артикулювати. На мою думку, театр відірваний, абстрагований від проблем сьогодення, театр як суцільна розвага і безкінечний анекдот – це мертвий театр».

Те, що робиться зараз в Україні, зокрема в Харкові – ще зовсім небагато. Особливо в порівнянні з розвинутими країнами, де інклюзивність вже давно стала невід’ємною частиною повсякдення громадян та супроводжує їх протягом всього життя. Але, разом з тим, не варто забувати, що навіть в найсучасніших та найпрогресивніших країнах також із чогось починали. Тож хочеться сподіватися, що такі ініціативи розвинуться і стануть нормою в найближчому майбутньому.

kh.depo.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*